«Мить життя гімназіЇ ім.І.Франка:
її Відродження»
21 вересня
День Відродження
Української гімназії ім.І.Франка
Як нездоланну гору, як незриме дно, -
Шукають Істину люди в житті давно…
Може, вона - лиш дзеркало потаємного, -
Світлого -
в
світлому серці, і в темному - темного?
У життях наших величних
Є один простий секрет:
У них горять і гаснуть Свічі, випромінюючи лет...
Три Свічі: Свіча Надії,
Віри і Свіча Любові
Свята і праведна твоя дорога,
І ти на ній чимало літ!
Ти справжній вчитель - це від Бога!
І ти не йдеш - летиш у світ!
Її Величності Гімназії та жертовному
педагогічному Колективу усіх поколінь присвячується
Посріблились коси у моєї школи,
Десь у
вас сріблинки в косах забрелись...
І калина плаче гронами-сльозами,
Бо не всі сьогодні в кетяг
заплелись..
25-ий спомин-світлинка осіннього етюду
«Мить життя гімназіЇ ім.І.Франка»
(її величності Гімназії та жертовному педагогічному Колективу
присвячується)
Ось і завереснів Тернопіль, закружляла в
осінньому шкільному вальсі Україна - молода ювілярка, якій нещодавно
виповнилося 25 Незалежних років...
Перший осінній лист… Жовтобагряно… Перший поцілунок бабиного
літа…Сонцесяйно на душі… Двадцять
Перший День вересня…
Біжать заклопотано батьки з діточками під парасольками вересневих
осінніх жоржин, айстр, соняшників. Мчать назустріч новому, незвіданому, невідомому…
Наше гімназійне
свято – гармонія світу дорослих і дітей у
вимірі, на жаль, воєнного літа, але нової, сильної України, яка вітає ТУГ - 2016...із ювілеєм - 25 літтям Відродження...
Є дні, що минають і непомітно зникають без сліду, нічого не залишаючи по
собі, нічого не знаменуючи. Але є й такі, що ніколи не минають, що завжди з
нами. Один із них увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий
і незбагненний, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце - це 21
вересня - День Відродження Української
гімназії ім.І.Франка
Сенс життя полягає в тому, щоб
стати щасливим. Але додам: він полягає у пошуку. У пошуку самого себе в цьому
величезному і незрозумілому світі, у пошуку прекрасного. Сенс життя – навчитися
жити по-справжньому. Що це означає? Це значить навчитися бачити найпростіше,
помічати зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах і перестати жити
складними формулами та розрахунками, а повністю довіряти своєму серцю, своїй
душі.
Як нездоланну гору, як незриме
дно, -
Шукають Істину люди в житті давно:
А вона така - що й не знать, яка, і де її
В світі шукати?
Яким її іменем тут, на землі, називати?
Називає кожен за власним бажанням:
Правдою, Величчю, Славою чи Коханням,-
А вона нізвідки дивиться іронічно:
То кривди, то глуму, то зради земне явивши обличчя.
Може, вона - лиш дзеркало потаємного, -
Світлого в світлому серці, і в темному - темного?
У життях наших величних
Є один простий секрет:
У них горять і гаснуть Свічі, випромінюючи
лет...
Три Свічі: Свіча Надії, Віри і Свіча Любові -
Три вогні святих та грішних в серці, рідні
нам до болю...
Життя нетлінне і Життя прекрасне,
Та буває часто так: раптом наші свічі гаснуть
-
Це недобрий,
кажуть, знак...
Навкруги землі не видно - страшно, холодно -і
в ній,
В цій темноті дуже легко думать:
Може, Друг -це ворог мій?!
Зраду прийнять за кохання,
Сліпо викинуть квітки
І не вирватись до рання з моторошної темноти.
Не лякайтесь, істерично не кидайтесь згаряча.
Черкніть сірником ви звично -
Знов горітиме Свіча!
Знов Душа буде зігріта, знову сяйво
навкруги...
І тонкий промінчик світла вас підхопить
догори...
Друже мій, життєві миті треба з полум"ям
прожить!
Ким би Ти не був на світі, не гаси Вогонь
Душі!
Учителю! Свята і праведна твоя дорога,
І ти на ній чимало літ!
Ти справжній вчитель - це від Бога!
І ти не йдеш - летиш у світ!
Господи! Ти мене так безконечно полюбив ! Тож благаю Тебе, щоб я
чимраз більше зростала у любові до Тебе і все старалася виконати Твою святу
волю...
Ти маєш щодо мене свої наміри, подай ж мені світло, щоб могла їх пізнати, подай і ласки, щоб я могла
з ними жити аж до остаточного спасіння моєї душі...
Нехай у кожній хвилині, добрий Ісусе, моя душа злітає до Тебе,
нехай моє життя буде одним нерозірваним почуванням Любові до Тебе!
Коли міняли честь
неначе крам,
А правду–совість кидали
за ґрати,
В серцях людей Ви
спорудили храм,
Якому там повік-віків
стояти.
Вогонь, запалений
Франком, Тарасом
У нашім серці не погас
–
Він став над простором
і часом
Він будить нас, він
кличе нас!
